Я й справді збирався взяти кілька днів відпустки на свята: рік видався важким – і за обсягом роботи (цього року ми опублікували понад 55 книг у шести серіях @War), і в особистому житті (дві великі втрати в родині). Здавалося б, час “розвантажити голову”. Та те, що я чую з України, не відпускає: це так сильно тисне, що я буквально не сплю ночами.
Причина ось яка.
Позавчора пізно ввечері я отримав таке повідомлення українською. Для зручності читання переклав його. Воно схоже на допис у соцмережах, але посилання у мене немає, тож я не можу назвати автора (це допис воєнного оглядача Богдана Мирошникова – iPress).
Друзі, я дуже рідко прошу поширити якийсь текст (не збори).
Але сьогодні настав той момент.
Я дуже прошу максимального поширення.
Описана нижче ситуація вже є критичною в багатьох аспектах.
Як ви вже знаєте, Головком Сирський вирішив розформувати Іноземні Легіони, а бійців відправити в штурмові війська.
Особливо ви чули історію 2-го Іноземного Легіону. Бо там бійці не побоялися публічно говорити.
Настав час мені її доповнити.
1. Іноземні Легіони є унікальним явищем для наших Збройних Сил, і були створені в 2022 році.
Добровольці з різних країн приходили воювати на певні умови. Однією з головних умов була автономність – бо до 2022 року іноземці бачили, що наша армія хоч і змінюється, але совку в ній дуже багато. Ну і знати, що тебе з Легіону нікуди не подінуть – додавало впевненості. Тепер це все перетворюється на гарбуза.
2. У 2025 році, ще навесні, прозвучали перші ідеї розформувати Легіони, а бійців кинути в штурмові бати (на той час).
Пізніше було створено Управління штурмових військ ЗСУ, яке очолив улюбленець Сирського – Валентин Манько.
Під нього не тільки створили окрему структуру, яка вже мало кому підпорядковується (окрім особисто Сирського), а ще й видозмінили мобілізацію – пріоритетно комплектувалися частини штурмових військ.
Восени Сирський вже твердо вирішив розформувати Іноземні Легіони.
Подавалося це під соусом “зміцнення керованості на полі бою”.
Але ж тут все банальніше – Сирському дуже не подобаються люди, які мають відмінну думку від його особистої.
Коли це не одна людина, а ціла структура – то Сирський першочергово зосередився на демонтажі Іноземних Легіонів.
Результат – до 31.12.2025 всі Легіони розформують, а бійців, офіцерів та все майно перекинуть у визначені штурмові батальйони та/або полки.
Це була передісторія. Тепер до практики.
3. Станом на зараз половина особливого складу 2-го Іноземного Легіону знаходиться на Вовчанському напрямку.
Іншу половину примусово вивели в ППД одного зі штурмових батів.
Результат – справи на Вовчанському напрямку погіршилися, а 2-й Іноземний Легіон несе втрати. До того не було таких втрат.
4. Іноземці ВЖЕ масово(!) розривають контракти та повертаються додому.
Причина – вони не бажають продовжувати службу і будь-якому підрозділі, окрім свого Легіону.
5. Всі Легіони – чи не єдині підрозділи, які могли приймати іноземців-добровольців.
Тепер потік іноземців зупиниться (або в багато разів зменшиться), що вплине на нашу обороноздатність та імідж нашого війська закордоном.
6. 2-й Легіон використовував унікальну тактику ведення війни, яка була затверджена генералом Драпатим та яка показала свою ефективність.
Тепер розумієте? Сирський дуже не любить Драпатого. Зате обожнює Манька.
7. Відношення до бійців у 2-му Легіоні було людським.
Тепер та частина бійців, яких вивели на ППД штурмового бату каже, що до них відносяться, як до рабів.
8. Бойових офіцерів Легіону, які знаходяться на передовій, змушують займатися формальною паперовою роботою та проводити формальні інвентаризації майна на мільйони доларів.
А ви, я думаю, здогадуєтеся, який це великий обсяг роботи. Це фактично паралізує роботу штабу та офіцерів. І вони не воюють, а описують тонни папірців.
9. Бійці та командування батальйону вже зверталися до МО, але звідти жодної відповіді не було.
При цьому оборонний комітет ВР назвав рішення Сирського недолугим.
Нам з вами, любі друзі, потрібно підняти на вуха всю країну, щоб Сирському не дозволили довести цю справу до кінця.
Пане Президенте, вам, як Верховному Головнокомандувачу, настав час особисто втрутитися та припинити свалілля дуету Сирського-Манька.
Ми не можемо собі дозволити за чиєюсь особистою “хотєлкою” втратити тисячі іноземних добровольців.
Ще не все остаточно зроблено, а тому досі є шанс врятувати те, що будувалося майже 4 роки.
4 роки важкої роботи ціною життя та здоров’я не можуть бути перекреслені одним розчерком пера Головкома, який має особистий “зуб” на Легіони.
Цей текст одразу “склав пазл” із деякими іншими подіями, що привернули мою увагу за останні дні. Та перш ніж рухатися далі, проясню кілька моментів.
1. Не можна сказати, що український Іноземний легіон став якимось “великим успіхом”. Так, у 2022 році було море ентузіазму й гучні заяви про 18 000 людей із 52 країн, більшість з яких були ветеранами різних війн 2010-х. Та маса ідей швидко розбилася об реальність. З ретроспективи це виглядає першим сигналом про системні “проблеми в ЗСУ”.
2. Розбіжності між людьми, які стали командирами різних батальйонів Легіону, а також між цими людьми та вищим командуванням ЗСУ виявилися настільки великими, що Легіон так і не став злагодженим підрозділом. Він існував радше як ідея: на практиці сформували близько десятка недоукомплектованих батальйонів і рот, переважно за національною ознакою. Наприклад, 4-й батальйон відповідав за підготовку іноземних добровольців (його головну базу майже знищили російським ракетним ударом у 2022 році; після цього підрозділ відновили); 2-й батальйон складався з латиноамериканців (і більшу частину минулого року підпорядковувався 66-й бригаді); також були три невеликі батальйони чеченців, один білорусів (розформований уже в 2023 році), один вірмен тощо.
3. Водночас не можна автоматично вважати, що “розформування Іноземного легіону” (за наказом Сирського, його мають завершити до 31 грудня цього року) є однозначно поганим рішенням. Навпаки: один із ветеранів описує це так:
- “У нас було кілька підрозділів, які конкурували за одних і тих самих новобранців: 1-й батальйон, 2-й батальйон, 3-й батальйон, легіон ГУР у різних його втіленнях. Вони з’явилися не через реальну необхідність. Вони з’явилися тому, що штабні офіцери не могли розв’язати суперечки й натомість обходили один одного, вибиваючи дозвіл на створення нових підрозділів. Це спалювало людей, логістику і час без жодної вигоди”.
- “Кожен батальйон мав свою логістику, своє командування, свою маленьку феодальну державу з двором, повним ледачих підлабузників. Координація була поганою. Те, що мало бути єдиною злагодженою силою, перетворилося на конкуруючі мініпідрозділи, які майже не спілкувалися між собою і постійно відчували брак кадрів”.
- “Увесь Легіон мав би бути під єдиним командуванням ЗСУ. Іноземцям варто було дозволити служити за такими ж трирічними контрактами, як і українцям, з отриманням громадянства наприкінці терміну. Це забезпечило б стабільність і відповідальність замість постійної плинності кадрів”.
- “Зараз Легіон – це втрачена можливість, яку вже не виправити. Помилки керівництва на старті задали тон. Перший командир першого і спочатку єдиного батальйону Інтернаціонального легіону вигнав усіх компетентних іноземних офіцерів, які могли б створити щось справжнє, і замінив їх лояльними, але некомпетентними маріонетками, включно з власним сином. Згодом ця група відкололася і стала 3-м батальйоном”.
Інакше кажучи, український Іноземний легіон розривали особисті конфлікти й патронажні мережі. Це заважало йому стати злагодженим підрозділом і блокувало розвиток. Хоч окремі батальйони були боєздатними, загалом – значною мірою через розчарування тисяч іноземних добровольців службою – підрозділи лишалися надто малими, щоб суттєво впливати на ситуацію. Зрештою, різні командири здобули погану репутацію через відверту відмову виконувати накази Сирського.
Тож не дивно, що розформування легіону без спроби виправити ситуацію є, як пише ветеран, “сумним” рішенням. Втім, фактичною альтернативою могло б бути переформатування розрізнених частин із метою створення справді злагодженого підрозділу.
Проте Сирський обрав третій варіант: розформувавши легіон, він почав переводити його підрозділи до штурмових військ під командуванням Манька. Ці війська підпорядковувалися виключно йому – своєрідна “приватна армія”, яка проводила операції заради піару й тому регулярно витрачалася в абсолютно безглуздих контратаках “для відновлення втрачених позицій”.
Як це часто буває, Сирському (і Маньку) знадобилося лише кілька днів, щоб “усвідомити” наслідки такого підходу.
Методи теж були цілком упізнавані для цього дуету. Див. 20-21 грудня цього року.
Більшу частину 2-го Іноземного легіону (тобто колишнього 2-го батальйону українського Іноземного легіону) вивели з позицій у районі Вовчанська.
Потім підрозділ передислокували на Покровський напрямок.
Далі його приписали до 425-го штурмового полку “Скала”, але
офіційно оформили як “95-у десантно-штурмову бригаду”, а потім
кинули в контрнаступ на північних підступах до Покровська.
…а все тому, що Сирському був потрібен “власний Куп’янський успіх” – він “мав продемонструвати”, що здатен на такі ж “успішні” контрнаступи, як і Драпатий. Ще одна “важлива причина” – потреба Зеленського в “значному успіху” перед зустрічами з різними західними зомбі-ідіотами.
Зверніть увагу: я навмисно використовую фонову карту, створену DeepState, бо, згідно з твердженнями СБУ, вона наполегливо продовжує пропагандистську нісенітницю про те, що “Покровськ і Мирноград не впали, вони просто є сірою зоною”. Перевіряючи це, запитайте себе: як так вийшло, що ЗСУ “мусять” атакувати “північний край” “сірої зони”, а потім вже там зазнають поразки, якщо українські гарнізони двох міст “все ще тримаються”?
Оскільки Сирський не може зрозуміти, що завдяки “повністю прозорому полю бою”, на його велике здивування, росіяни виявили українську механізовану атаку ще до того, як вона рушила по шосе Е50 у південно-східному напрямку, і розгромили її за допомогою БпЛА. Атака/контратака провалилася ще до того, як досягла найближчих російських позицій: було знищено щонайменше один танк M1 Abrams і численні БМП, десятки колишніх бійців Легіону загинули або були поранені.
Знищений М1: судячи з усього, один із колишніх австралійських зразків, поставлених лише кілька днів тому. Як це зазвичай буває в наш час, Сирський спрямовує більшу частину такого обладнання своїм “іграшковим солдатам”, віддаючи їм перевагу перед будь-якими бойовими підрозділами ЗСУ.
Потім ця поразка була швидко прихована українськими повідомленнями про успіхи в обороні на північ від Покровська та в інших місцях, так що ніхто в Києві тепер не повинен турбуватися про те, скільки військовослужбовців ЗСУ – українців або іноземців, які добровільно зголосилися захищати Україну від війни росії на знищення – було вбито або поранено під час цих боїв.
Ще однією причиною, через яку цю невдачу поспіхом приховали (і засобом її приховування), був той факт, що Сирський тим часом був дуже, дуже, дуже зайнятий. Разом із Зелею він мав “переглянути кандидатів на ключову посаду в Південному повітряному командуванні”. У відповідних звітах про це не йшлося, але за останній тиждень російські ВПС і удари БпЛА зруйнували значну частину транспортної інфраструктури в Одеській області, фактично відрізавши її не тільки від електропостачання, а й від решти країни. Не дивно, що постачання місцевого населення продуктами харчування, водою та іншими предметами першої необхідності майже припинилося. В один момент Зеленський навіть пішов на те, що оголосив про звільнення командувача Південного повітряного командування генерала Дмитра Карпенка (перше фото нижче)…
…тобто доти, доки він не “дізнався”, що Дмитро є братом Володимира Карпенка (фото нижче), генерала, відповідального за логістику ЗСУ.
І, так сталося, що Володимир Карпенко є одним із найближчих друзів Сирського і, “як повідомляється”, глибоко корумпованою особою.
Потім усі пов’язані із цим повідомлення просто припинилися.
Тепер ви, можливо, все ще задаєтеся питаннями на кшталт “чому Том Купер так одержимий критикою/нападками на Зеленського та Сирського”?
Або, можливо, “чому військовий авіаційний аналітик втручається в українську політику тощо”?
Ось вам відповідь (див. вище): саме ця “політика” диктує розвиток подій на полях битв в Україні наших днів. Принаймні теоретично – Україна має можливість перемогти росію: “пересічні” українці мають волю, рішучість і навички, щоб виграти цю війну. Проте вони обтяжені політичним і військовим “керівництвом”, яке страждає від некомпетентності, корупції та кумівства. Через це “керівництво” Україна програє цю війну. Через “політику”.
Тому розуміння цієї “політики” є єдиним способом зрозуміти, чому Україна програє цю війну: навіть єдиним способом зрозуміти, чому росіяни просуваються вперед, незважаючи на свої величезні втрати.
Так, звісно, росіяни воюють “у середньовічному стилі”. Їхні втрати відповідають цьому. Проте навіть “тупоголові командири” у москві почали вчитися: вони активно використовують ідіотизм Сирського для власної вигоди. Адже завдяки своїй некомпетентності Сирський є передбачуваним.
Натомість “керівництво” в Києві уперто відмовляється вчитися.
Джерело
