Ну що ж, це вже 200-й “Тижневий огляд”. Коли я написав перший із них у листопаді 2022 року, то точно не очікував, що майже через чотири роки все ще продовжуватиму цю серію. Я щойно повернувся до свого першого огляду й перечитав його – враження були ще ті. Я прибрав його з-під платної підписки, тож тепер кожен може разом зі мною трохи повернутися в минуле.
Можу сказати лише одне: якщо ви читали ці огляди протягом останніх 45 місяців, то ви багато дізналися про виробництво й логістику, а також про те, як Трамп і популізм змінювали американську політику та зовнішню політику США. Перший матеріал був про звільнення Херсона Україною, але два наступні – про виробничу війну, якої більшість людей досі не розуміє, і про те, як проросійський популізм у Республіканській партії може стати великою проблемою для України. Ось як починався розділ про виробництво:
Виробництво. Вражає, як знову й знову до війни недооцінюють виробничі можливості, а під час самої війни вони раптом стають надзвичайно важливими. Частково це відбувається через майже завжди хибне уявлення про блискавичну війну, коли одна зі сторін вважає себе настільки сильною, що війна просто не може тривати довго (ще одна причина, чому помилковий довоєнний аналіз був таким небезпечним).
А політичний розділ містив застереження: якщо на майбутніх проміжних виборах Республіканська партія здобуде контроль над обома палатами Конгресу, це буде погано для України, адже серед республіканців зростало антиукраїнське крило. Варто зауважити, що в тому тексті я не називав Трампа на ім’я, але писав про “проросійське” крило Республіканської партії, вплив якого, схоже, посилювався.
У росії це, безумовно, теж розуміють, тому, гадаю, цього тижня всі погляди прикуті до проміжних виборів у США. Якщо республіканці візьмуть під контроль обидві палати Конгресу, і українці, і росіяни дуже уважно стежитимуть, чи почне проросійське крило Республіканської партії (Такер Карлсон, MTG тощо) реально впливати на політику.
Мене можна звинувачувати в чому завгодно, але принаймні я справді звертав увагу на деякі дуже важливі складові цієї війни. Її значною мірою визначали російське й українське військове виробництво, тоді як Республіканська партія доволі далеко зайшла темним проросійським шляхом.
І, як я писав минулими вихідними, я продовжуватиму ці огляди доти, доки росія продовжує вторгнення в Україну і доки людям цікаво їх читати. У зв’язку з цим я створив спеціальне посилання для пожертв до 200-го “Тижневого огляду” на користь фонду “Повернись живим”. Багато хто з вас уже переказав кошти, а чимало людей намагалися це зробити, але платежі не проходили. Я обговорив це з фондом, і там пояснили, що проблема була не з їхнього боку: банки не схвалювали платежі в Україну. Вони спробували поліпшити ситуацію, тож якщо з першої спроби не вдалося, тепер усе може спрацювати.
Можу лише подякувати вам за спробу!
А тепер – до огляду цього тижня. Почну з короткого погляду на стан російського літнього наступу (якщо його взагалі можна так назвати), адже ми вже ближче до кінця літа, ніж до його початку. Показово: коли росія просувається, преса здіймає галас про кризу з особовим складом в Україні, що насувається, та її майбутній крах; але коли росіяни безрезультатно кидають у бій маси солдатів, медіа часто просто перемикаються на інші теми.
Зображення: російські просування цього літа крихітні порівняно з попередніми періодами війни
Ще дві теми. По-перше, я знаю, що не всім сподобався мій скепсис щодо доцільності ударів по Wildberries і моя теза про те, що пріоритетом мають бути удари по паливній інфраструктурі. На мою думку, те, що ми побачили минулого тижня, лише посилило цей аргумент. І нарешті, цього тижня путін видав доволі моторошний пасаж, описуючи власне бачення міжнародних відносин. Це настільки тривожно, що варте окремої згадки. Там є косатки, білі ведмеді й трохи божевілля – з академічного погляду це майже чистий реалізм.
Літо завершується. російський наступ поки що провалився
До вересня лише два дні, тож саме час коротко підсумувати російський літній наступ. У серпні 2025 року преса була переповнена похмурими прогнозами щодо України: писала про нібито невідворотне російське просування і про те, що Україна ось-ось зазнає краху через брак людей. Майже рівно 12 місяців тому медіа повідомляли про російський прорив у районі Покровська, про те, що в України закінчуються військові, тощо.
Розмов про цю нібито реальність було так багато, що один із тодішніх тижневих оглядів, опублікований майже рівно рік тому, намагався розглянути побачене в належному контексті і тверезіше оцінити і “російський прорив”, і “український крах” – так, обидва ці вислови тоді вживали постійно.
Ось чим завершувався той огляд:
Останні три тижні свідчили не стільки про масштабні проблеми України з людськими ресурсами (масштаби яких насправді грубо спотворюють), скільки про масштабні проблеми в тому, як преса й аналітична спільнота сприймають війну. На жаль, ознак поліпшення немає – і це важливо, бо Україна зазнаватиме (а в певному сенсі вже зазнає) величезного тиску з вимогою поступитися територіями росії. Значно краще було б описувати сухопутну війну такою, якою вона є: кривавою трясовиною для росії, де російська держава витрачає колосальні ресурси й втрачає величезну кількість солдатів заради мізерних, а інколи й нульових здобутків. Бо саме це і є правдою.
Цього тижня, оскільки жодних російських проривів не сталося (ха-ха), про російський літній наступ писали значно менше. І, що дивовижно, майже зникли згадки про українську кризу з особовим складом, про яку преса безупинно писала 2025 року і яка, за прогнозами відомих аналітиків, мала того ж року призвести до поразки України.
Те, що ми побачили цієї весни й літа, – це російський наступ, який увійде в історію як один із найразючіших і найкривавіших прикладів марнотратства у воєнній історії. Варто порівняти карту DeepState головних районів бойових дій станом на 21 березня 2026 року, перший день весни, і сьогодні.
Найпомітніша зміна – повернення Україною території в центральній частині лінії фронту (зелена зона на схід від Покровського). В інших місцях є незначні зміни на користь росії, але їх треба добре пошукати, щоб узагалі побачити.
Це означає, що, найімовірніше, українці звільнили трохи, – і я справді маю на увазі трохи – більше території, ніж росіяни захопили під час російського весняно-літнього наступального сезону. Точні цифри встановити неможливо, але показово, що і DeepState, і Інститут вивчення війни оцінюють, що влітку Україна повернула більше території, ніж втратила, хоча їхні оцінки за останні чотири тижні трохи різняться. За даними DeepState, за цей період Україна має чистий приріст у 7,77 км², тоді як ISW оцінює чистий приріст росії у 51,8 км². Якщо хочете побачити обидва підрахунки у зручній для порівняння формі, Russia Matters звела їх тут.
Водночас втрати російських військ і далі зростають. За останні чотири тижні, за оцінкою української розвідки, росіяни втратили в боях 36 080 військових. Це в середньому 1 289 осіб на добу, що за весь серпень дає майже рівно 40 000.
До речі, я щойно перевірив: за українськими даними, втрати росії за останню добу становили рівно 1 400 осіб, тож підсумковий показник може перевищити 40 000.
Такі темпи втрат неможливо підтримувати тривалий час, якщо росія не знайде нового способу залучати значну кількість людей. The Guardian у матеріалі від 28 серпня оцінила, що росія щомісяця втрачає на 6 000 військових більше, ніж здатна набрати.
Ось цитата з того матеріалу:
“За нашими оцінками, різниця між кількістю людей, яких росія втрачає через бойові втрати, і кількістю тих, кого їй вдається набрати, нині становить близько 6 000 на місяць”, – повідомив один із західних посадовців.
Щоб змінити цю динаміку, росії доведеться або різко збільшити набір військових за кордоном, або путіну доведеться посилити мобілізацію всередині російського суспільства. Щодо набору військових за межами росії: Шон Піннер щойно опублікував дуже цікавий матеріал про те, скільки військовополонених, яких утримує Україна, є вихідцями з-за меж росії.
Щодо внутрішньої мобілізації, українська сторона, що цікаво, й далі стверджує, що після майбутніх виборів путін сподівається примусово залучити до армії ще 300 000 людей із периферійних регіонів. За цими даними, це залишається його планом, оскільки він досі не хоче оголошувати загальну мобілізацію в москві чи Санкт-Петербурзі.
Така “периферійна” мобілізація буде непростою: ці регіони вже не раз прочісували в пошуках людей для армії, тож ті, кого тепер примусять служити, будуть у самому кінці списку пріоритетних кандидатів.
Отже, росіяни цього літа майже не просунулися, за останні кілька місяців, імовірно, втратили більше території, ніж захопили, щомісяця втрачають значно більше солдатів, ніж здатні набрати, і стикаються з дедалі серйознішою внутрішньою проблемою – де брати нових людей.
Перед нами – провальний літній наступ.
Чому удари по паливній інфраструктурі мають бути пріоритетом: оновлення
Я знаю, що не всім сподобався мій скепсис минулими вихідними щодо української стратегічної повітряної кампанії проти Wildberries. І українські керівники, безумовно, не відмовляються від цієї кампанії – цього тижня вони навіть розширили її, додавши другу за величиною російську платформу онлайн-торгівлі Ozon.
Та найважливіші економічні сигнали цього тижня, мабуть, стосувалися саме ознак напруження в російській паливній системі. Найвагоміше свідчення – повідомлення про те, що російське виробництво переробленого пального тепер здатне покривати лише близько 70% внутрішнього споживання. На цю тему вийшов вартий уваги матеріал у Japan Times.
Він починався так:
До кінця серпня виробництво бензину в росії скоротилося приблизно до 70% внутрішнього споживання після серії атак безпілотників, через які великі нафтопереробні заводи були змушені призупинити роботу, повідомили два джерела в галузі.
Україна посилила удари по російській енергетичній інфраструктурі, намагаючись скоротити доходи москви. Це спричинило паливну кризу, через яку росія була змушена імпортувати нафтопродукти й зберігати обмеження на продаж пального по всій країні.
Після короткого перепочинку наприкінці липня, коли деякі місцеві органи влади почали послаблювати або скасовувати обмеження на продаж пального, у серпні дефіцит повернувся до російських регіонів.
Є й конкретні ознаки того, що дефіцит реальний і поширюється. Черги російських водіїв за пальним повернулися, подекуди навіть неподалік москви. Схоже, що у сфері нафтопродуктів росія фактично перебивається від однієї поставки до іншої, а напередодні зими це не віщує їй нічого доброго.
Загалом це означає, що росії доведеться імпортувати готові нафтопродукти, а це дуже дорого – лише для того, щоб її економіка й воєнна машина продовжували працювати. Так триває вже останній місяць. Тепер ситуація, схоже, загострюється. Це повна протилежність першим рокам війни, коли нафта була для росії насамперед джерелом доходів.
Необхідність імпортувати пальне, щоб просто підтримувати роботу країни, відкриває для України ще одну можливу категорію цілей – маршрути й інфраструктуру імпорту пального до росії. Воно має надходити морем (я не знаю про трубопроводи, якими пальне можна було б подавати до росії, хоча можу помилятися). Це означає, що існує обмежена кількість насосних систем, здатних приймати нафту, що надходить до росії, і по них варто завдавати ударів.
Цього тижня Україна справді атакувала кілька НПЗ. Зокрема, українці вдарили по великому Ярославському нафтопереробному заводу. А на вихідних, за повідомленнями, українці також атакували великий НПЗ KINEF поблизу Санкт-Петербурга. Усе це добре, але кампанія могла б бути послідовнішою й охоплювати ширше й глибше коло цілей. До нього мають входити не лише НПЗ, а й порти, трубопроводи тощо.
Система демонструє ознаки серйозного напруження. Вона тримається завдяки швидким ремонтам, але вони стають дедалі менш ефективними. Це слабке місце росії, адже паливна система пов’язана з усім: із доходами, військовими операціями, функціонуванням економіки тощо.
путін, косатки, білі ведмеді та божевілля
Кілька днів тому, виступаючи перед викладачами й студентами одного з московських університетів, путін виправдав своє вторгнення в Україну справді божевільною аналогією.
Зображення: “путін відпочиває в Сибіру” – Politico
путін міг би викладати міжнародні відносини з позицій реалізму.
“Поруч живуть косатки. Вони цих ведмедів, як мальків, з’їдають. Так, просто зграєю нападають – раз! – і розривають на шматки. Усе це дуже цікаво. Так, це харчовий ланцюг.
Про це теж треба розповідати дітям, щоб вони розуміли, в якому світі ми живемо і чому ми проводимо спеціальну воєнну операцію”.
Передусім це неправда. Косатки не вбивають білих ведмедів – принаймні за результатами пошуку в інтернеті. Але ще гірше те, що ця аналогія просто не має сенсу. росія – це білий ведмідь, а НАТО – косатки? Чи Україна – білий ведмідь, а росія разом із Китаєм і, можливо, Іраном – зграя косаток?
І знаєте, в чому велика трагедія міжнародних відносин? У тому, що є серйозні науковці, або принаймні люди, яких дехто вважає серйозними, які подають таку “реалістичну” модель як щось автоматичне й природне, хоча це зовсім не так. Якщо ця війна щось і показала, то держави не поводяться таким чином за своєю природою. США фактично створили блискучу систему союзів, яка протягом 75 років була прямою протилежністю зграї косаток, що нападає на білого ведмедя. Якби Сполучені Штати хотіли, вони могли б розчавити росію. Але вони цього не зробили.
Сучасна Європа також ґрунтується на тому, що держави не мусять поводитися одна з одною саме так.
Одна з причин, чому Україна повинна перемогти в цій війні, – необхідність підірвати саме такий спосіб мислення. Якщо путін переможе за допомогою Дональда Трампа, косатки справді можуть почати розривати білих ведмедів на шматки.
Джерело
