Стратегія національної безпеки (СНБ) адміністрації Трампа 2025 року з’явилася не з гучними фанфарами, а з якимось глухим ляскотом. Більша частина документа складається з пихатих заяв, підлабузництва, брехні, непослідовності та гротескних самосуперечностей. Але у цьому документі також прояснюються деякі політичні уподобання і зачіпаються реальні проблеми. Подібно до бурмотіння сплячого, який чергує фантастичні сни з кошмарами, що викликають холодний піт, стратегія є вікном, крізь яке проглядаються тривожні зустрічі зі світовими реаліями.
Колись подібні документи писали такі інтелектуали, як Генрі Кіссінджер і Збігнєв Бжезинський – обидва, до речі, іммігранти-біженці. Звіти, які вони готували, були аргументованими, іноді анонімними, але зазвичай послідовними, вдумливими та історично обґрунтованими. Здається, що ця стратегія національної безпеки була зібрана лизоблюдами з літературними амбіціями, але без помітних літературних навичок. Наприклад, лише пригнічений рефлекс огиди міг би допустити твердження, що Трамп самотужки врятував США від махінацій американських зовнішньополітичних еліт, не кажучи вже про те, що він приніс мир (а не лише припинення вогню) Індії та Пакистану або Ізраїлю та Ірану, чи “самотужки змінив більш ніж три десятиліття помилкових припущень щодо Китаю”. А як би відреагував вчитель англійської мови молодших класів на вражаючу метафору про здатність Трампа “хірургічним шляхом загасити жар розбрату між ядерними державами і жорстокі війни, спричинені багатовіковою ненавистю”?
Ця Стратегія – це документ, який може злетіти лише до висот банального педантизму (стратегія – це мета і засоби – хто б міг подумати?), і він цілковито нехтує послідовністю. З одного боку, адміністрація проголошує побожну і стриману повагу до звичаїв, вірувань і політичних культур інших країн; з іншого, має на меті примусити Європу повернутися до її цивілізаційного коріння, як його розуміють штатні культурні мудреці Білого дому. Вона оспівує американську м’яку силу, що трохи дивно, враховуючи безперервні спроби Трампа закрити “Голос Америки” й у такий спосіб розчистити шлях для добре фінансованої і витонченої китайської та російської пропаганди. Вона безтурботно балансує між хвалькуватістю щодо незрівнянної сили Америки і жахом перед її ледь відверненим крахом в останні роки. Коротко кажучи, це ганебна каша державного документа, яка, як і годиться, починається з кількох хвастощів Трампа і закінчується без висновків, обриваючись на згадці про Африку.
Але вона також містить три ідеї, які, якщо їх очистити від просторікувань і підлабузництва, є важливими і принаймні частково правдивими. Перша полягає в тому, що Сполучені Штати зазвичай ігнорують Західну півкулю доти, доки криза (революція на Кубі або майже повний крах Колумбії у 1980-х і 90-х роках) не змусить їх поглянути на свій задній двір. У Державному департаменті найпотужнішими регіональними бюро є Європа та Близький Схід, за ними йде Азія; Латинська Америка та Африка часто залишаються на другому плані.
Рецепти передбачувано божевільні. Те, що Стратегія національної безпеки називає доповненням Трампа до доктрини Монро, є нічим іншим, як утвердженням права втручатися в діяльність будь-якого уряду, який нам не подобається. Насправді, я сумніваюся, що адміністрація має хоч якесь уявлення про те, про що спочатку йшлося в доктрині Монро – про відмову від європейських спроб встановити чи відновити колоніальне правління, яка, втім, могла бути забезпечена лише Королівським флотом, а не мізерним американським військовим апаратом 1820-х років. Тут немає жодних справжніх політик, окрім угод – нічого про побудову консенсусу, встановлення глибших зв’язків чи зміцнення демократичних інститутів через, скажімо, нещодавно перейменований Інститут миру імені Дональда Дж. Трампа. Проте Білий дім має рацію, привертаючи увагу до американського власного подвір’я.
Щодо Африки, якій у документі приділяється майже другорядна увага, то тут також є ядро сенсу: перехід від розуміння континенту переважно через призму допомоги для розвитку до зосередження на комерційних питаннях. Хоча це недооцінює деякі програми, такі як дуже успішна Президентська надзвичайна програма допомоги у боротьбі зі СНІДом (ПЕПФАР), започаткована президентом Джорджем Бушем-молодшим, але також відображає важливу ідею. Якщо вже на те пішло, то рішення адміністрації перевести USAID до Державного департаменту було цілком розумним кроком, спрямованим на те, щоб надати хоч якусь послідовність тому, де і чому Сполучені Штати роздають гроші платників податків іноземним організаціям.
Що стосується Європи, то Стратегія національної безпеки, вказуючи на проблему масової міграції, мимоволі опинилася на правильному полі. Якщо популісти у США та Європі і розуміють щось, чого не розуміє більшість прогресистів, то це те, що значною мірою неконтрольовані потоки міграції спричинили кризу у Сполучених Штатах, і набагато більше – у Європі. Білий дім заходить надто далеко, заявляючи про ймовірне вимирання європейської культури, але він вказав на реальну проблему.
Це популістський документ. Він виражає загальну ненависть до традиційних зовнішньополітичних еліт, яких адміністрація уникає. Його інтелектуальна непослідовність – це незв’язність розлюченого самоука, активіста-антивакцинатора та теоретика змови проти Байдена. Це пояснює його амбівалентність. Документ, як і адміністрація, розривається між інтернаціоналістичними та ізоляціоністськими імпульсами, пропонуючи відданість американським альянсам і передову присутність в Азії, з одного боку, і потураючи схильності до ізоляціонізму “Америка понад усе”, з іншого. У деяких аспектах СНБ відображає особливу природу коаліції Трампа, яка складається з різних і часом взаємно антагоністичних фракцій, та передусім із плутаних захоплень, образ, комплексів та марнославства самого президента.
Втім, це також відображає ширші настрої. Презирство до зовнішньополітичних еліт не є чимось новим: спічрайтер Барака Обами Бен Родс, який у свої 30 років мав вищу освіту в галузі художньої літератури і мало досвіду у зовнішній політиці, відомий тим, що насміхався з істеблішменту, називаючи його “Ляпкою” (The Blob). Озираючись назад, можна сказати, що адміністрація Байдена стала останнім подихом традиційних зовнішньополітичних експертів, таких як заступник держсекретаря Курт Кемпбелл і директор ЦРУ Вільям Бернс. Не можна розраховувати на те, що Демократична партія, яка дедалі більше перебуває під впливом свого прогресивного крила, буде більш центристською або вдумливою, ніж адміністрація Трампа, хоча вона може мати дещо кращі манери. Це гнітюча перспектива у небезпечному світі.
Єдине, чого не подає СНБ, – це цілісної картини супротивників Америки. Китай зображений переважно як комерційний конкурент, росія – як євразійська держава, яка потребує невизначеної стабільності, Іран – як загроза, з якою було остаточно покінчено за допомогою бомбардувальників Б-2. Джихадистські рухи та Північна Корея або згадуються побіжно, або взагалі ігноруються.
Стратегія національної безпеки необхідна тому, що Америка має як опонентів, так і відвертих ворогів, яких треба вивчати і розуміти, якщо ми сподіваємося їх зупинити, стримати або трансформувати. Якщо ми нічого про них не знаємо, або маємо про них самозаспокійливі ілюзії, або можемо мислити про них лише в кліше і гаслах, то результатом буде не стратегія, а лише прояви нестримних зовнішньополітичних марень. Однак, на жаль, з огляду на поведінку адміністрації та наявний документ, саме це ми маємо перед собою.
Джерело: The Atlantic
